Нискиницький

Успенський Низкиницький чоловічий монастир 

Адреса: 45321, с. Низкиничі Іваничівського р-ну Волинської області.

Тел.: +38 03344 3-64-81

+38 097 854 61 75.

Ігумен – архімандрит Вікентій (Мазур).

Сайт: monastyr.org.ua

monastyr.com.ua

Нискиницький монастирНемов Ангел-Хранитель на високому пагорбі, що на околиці міста Нововолинська розмістився древній Свято-Успенський Низкиницький монастир.

Свята обитель, що завжди сіяла у серця простого волинського люду світло Христової Істини, сьогодні повстала справжньою неземною окрасою Прибужжя – тим невичерпним джерелом духовності та культури, з котрого щоденно кожна спрагнена душа може заспокоїти у Бозі свої одвічні пошуки та стремління.

На сторінках історії цього Божого дому, посвяченого в честь Пресвятої Богородиці закарбувалося багато подій та знаменних дат. Періоди незвичайного піднесення та щасливих років існування змінювались часами нищівних упадків та різноманітних лихоліть.

Адам КисільУ склепі під головним храмом обителі ось уже 350 років мирно спочивають тлінні останки його засновника, відомого державного діяча та православного мецената, Київського воєводи Адама Киселя.

А офіційним днем її заснування було 16 вересня (ст.стилю) 1643 року, коли ясновельможний тоді ще генеральний каштелян Чернігівського староства, зробив фундушевий запис, породивши новий монастир, котрий, до речі, на відміну від сучасної назви іменувався на честь “Покрови Принайсвятішої Діви Марії”.

Слід зауважити, що ще задовго до того фундатор почав у своєму маєтку будівництво нового мурованого храму, оскільки попередній – дерев’яний, розміщений поза оборонними валами, вже тоді називався “старим”.

З якою ж ціллю воєвода віддав ченцям споконвічний родинний замок, подарований ще у XIV ст. князем Свидригайлом його предку Олександру?

У записі він сам дає відповідь: “Я прагну щоби той Низкиницький монастир і Дім Божий зараз не тільки мурів фундаменти мав, і не тільки стіни закінчені на славу Божу, й ченців дванадцять на вічні часи у ньому мешкали… Нехай же за життя моє у Божій боязні, поки мені Господь прибавить щасливого віку, а по смерті моїй за душу мою многогрішну при моїм гробі і за душі моїх предків і батьків – за родичів живих та померлих, нехай братія у святих Літургіях, жертву щоденну посилає до Владики смерті та життя”.

Ось так, ніби заглядуючи у майбутнє і турбуючись про власну загробну участь і потойбічний спокій своїх пращурів, як справжній християнин, в камінні святих вівтарів навіки закарбував власне ім’я.

Для належного утримання іноків й для завершення будівництва головної святині, протягом десяти років Адам Кисіль вносив чималі пожертви для нової обителі.

На момент заснування до неї окрім замку з валами та гарматами були передані: винниця, пасіки, сади, городи та луки, старі й нові гумнища, замковий став з греблею та млином, два менші ставки разом з черешневим і березовим садом та будятичівськими гаями. У чернече господарство входив фільварок і цегельні, в яких вироблялися матеріали для спорудження храму, келій, замкових приміщень. До монастиря на вічні часи були приписані три найближче розміщені дворища підданих: Попівське, Піддубне та Вороб’ївське, а на саме село та інші володіння була записана чимала сума – 5000 битих талантів, з якої усі майбутні власники маєтків у Гнойні, Новому Володимирі, Гощі та ін. до престольного свята Покрови, щорічно сплачували 7% від вкладених грошей.

18 серпня 1646-го фундуш можновладцем був ще раз підтверджений і на Низкиничі додано 5000 золотих, про що й внесли відповідний запис до Володимирських Гродських книг. Подібна відмітка містилась у 1646-му, коли засновник передав монахам великий обшар поля, а загалом за пізнішими свідченнями настоятелів самої орної землі тут було понад 100 десятин. Окрім того воєвода ретельно відвозив 10-ту частину від усього свого врожаю у чернечі засіки й зобов’язав чинити цю богоугодну справу усім своїм наступникам.

Загострення агресії Західної церкви поклало свій відбиток на адміністративному статусі обителі. Знаючи про відступлення представників колишніх православних родів від прадідівської віри Адам Кисіль всупереч загальнопринятому правилу категорично відмовився від права “патронату” над своїм дітищем, фактично позбавивши своїх потомків і власників маєтку від будь-якого управління обителлю. Окрім того, той що прагнув закінчити своє життя визначаючи “Єдине хрещення, єдиного Бога й одну Церкву”, особисто засвідчивши про утиски в нашому краї грецької віри вчинив для місцевих іноків ще один юридичний захист, адміністративно підпорядкувавши їх владі Києво-Печерського Архімандрита й об’явив обитель філіалом Києво-Печерської Лаври.

До наших днів дійшло дещо із чернечого уставу тогочасності. Зокрема відомо, що першопочатково у монастирі проживало 12 ченців, з яких 7 носило священний сан. Поміж ними один ігумен, казнодій-проповідник і п’ять пресвітерів. Для щоденного звершення двох Літургій: ранньої – у Старій церкві, або каплицях св. Миколая вмч. Георгія й пізньої – виключно у головному храмі. Четверо отців несли послух хористів, а п’ятеро були уставщиками.

Характерною особливістю тогочасності були вибори ігумена, який визначався вільним голосуванням з числа усієї братії і ним міг що три роки стати будь-хто, гідний цього звання, тільки з однією умовою, якщо останній був вченим мужем й у аскетичних подвигах досконалий.

На жаль, історія не зберегла нам імені першого настоятеля Низкинич, можливо це був “велебний отець Сильвестр Бучський”, що згадується у документах під 1660 роком.

В ті часи в монастирі знаходилась чудотворна ікона Богоматері та Св. вмч. Георгія – в честь них щорічно звершувалися святкові відпусти. У храмі знаходились також портрети батьків воєводи – Григорія та Єфросинії Киселів.

Адам Кисіль завершив свої земні дні на 53-му році життя й був похований згідно заповіту в приділі Св. Георгія точніше у склепі, що знаходився під ним. Через 6 літ до Господа відійшла його дружина Анастасія.

За бажанням бездітного сенатора село спочатку переходить до братового сина, а згодом до племінниці Іларії Миколаївної, заміжньої за шляхтичем Данилом Стемпковським. У 1662 році Низкиничі знаходяться в оренді у Кадевичів-Кончинських та незабаром переходять до рук посесорів Довгял-Циринів.

На жаль, останні прийнявши католицизм розпочинають страшні утиски, які з 1690 року переходять у справжню боротьбу поміж ченцями і посесорами.

Єдиним достовірним дослідженням, що найбільш широко розкриває нам подальшу долю обителі – є праця “Древние монастыри Волынской епархии, ныне не существующие” опублікована у 1867 році. З неї зокрема дізнаємося, що тамтешні орендатори приклали чимало зусиль, щоб довести обитель до повного розорення та зради Православ’ю. У зловіщому 1690 році для цього трапилась слушна нагода, коли під загрозою татарських набігів низкиницькі отці отримали розпорядження Луцького єпископа Афанасія Шумлянського, зібрати всі чернечі приналежності й документи та переїхати на деякий час до Луцька. Для виконання цього наказу до останніх був посланий ігумен Білостоцького монастиря Афанасій Подальський. Іноки поспішно зібравши всі цінності в ночі покинули село й щоб замести сліди пустили чутку, що їдуть до Загорівських отців на свято. Та не встигли останні від’їхати й на півтори версти, як на них вчинили напад Юрій, Михайло та Микола Цирини, що переодягнулись у татарську одежу. Вони ледве живими відпустили ченців й розграбувавши їхні вози, забрали срібні речі та документи. Останні впізнали злочинців і відразу подали на них протестацію.

У Коронному Люблінському Трибуналі розпочався довготривалий судовий процес, а тим часом кривдники видаючи себе за фундаторів обителі звернулись з проханням до Холмського уніатського єпископа Олександра-Августина Лодзяли, щоб той прийняв Низкиницьку обитель під свою опіку, оскільки вона була за їхніми словами заснована при католицьких володарях. Напад на безборонних іноків мотивувався тим, що нібито луцький православний архієрей прагнув присвоїти собі документи та церковні речі.

Зобов’язавши повернути все награбоване Лодзяла згідно однієї версії прийняв монастир під своє управління. Друга, більш достовірне джерело, вказує, що низкиницьких ченців на унію перевів луцький єпископ Лев Заленський, який разом із загоном польського війська насильницьки перед тим захопив Зимно, втопивши в Лузі його останніх незкорених захисників, а у 1698 році таким чином повівся з Низкиничами, звелівши всіх насельників побрити на римський лад.

Після смерті батька у 1722 році власником села став його син Франциск, який першим ділом наказав побити тодішнього настоятеля Іоана Візанського, після чого потерпілий помер.

Розплата приходить несподівано… У 1735 році під загрозою нападу зі сторони Сходу посесор ховає своє майно в Покровській церкві й доручає його збереження слузі Михайлу Калинському. Одного разу підлеглий несподівано знаходить поміж іншими цінностями документи й передає їх тодішньому вікарію Миколі Олесницькому.За такий вчинок обидва, спочатку слуга, а за ним і помічним базиліанського суперіора поплатилися життям. У 1741 році очолює низкиницьких ченців колишній настоятель Єронім Оземкевич, який відшукав архів й зробив його інвентар. Це трапилось у 1744 році, бо саме у той час із згоди Афанасія Шептицького суперіора переводять на посаду офіціала Галицької єпархії.

Таке небувале підвищення було зовсім не безпідставним, бо ще на початку ХІХ-го віку місцевим ченцям був добре знайомий документ, згідно котрого 9 лютого 1744 року Бенедикт ХІV Папа Римський -найвищий авторитет Західної церкви повністю визнав фундуші Низкиницького монастиря через спеціально видану буллу, оригінал якої зберігався в тутешньому архіві. Отже, отець Єронім таки успішно довершив розпочату справу, поставивши знавіжених заможних одновірців посесорів на своє місце.

На основі правового повернення історичної справедливості в середині ХVІІІ віку базиліани через судові процеси успішно добиваються виплати багаторічних заборгованостей від Довгял-Циринів й фактично спричинюються до їхнього повного розорення.

Сьогодні мало кому відом, що у 1766 році власником маєтку стає староста Новограду Франциск Чацький, який не тільки виплатив належні чернечому фундушу 20000 золотих, а й додав до нього понад 5000-ний борг попередніх господарів. В кінці XIX століття село переходить у власність поміщиків Модзалевських.

Після Озимкевича настоятелем протягом багатьох років був ієромонах Марцелій Білінський, часи правління котрого стали початком упадку монастиря. До кінця століття він входить у великі борги, а насельники розбігаються по інших общинах. Невпинно наближався 1796 рік…

Разом із зміною політичного устрою краю, коли Західна Волинь остаточно переходить під владу Західної імперії докорінно міняється ситуація на наших землях. Розпочинається масове повернення уніатських парафій в лоно Православної церкви. У тому ж році у відомство православного духовенства переходить Св. Покровський храм, який стає парафіяльним. Після 98-літньої перерви тут знову, як у древні часи відправляється православна літургія.

Але повернімося до монастиря. Багато дослідників вважає, що його існування припинилося у 1796 році та ця думка є невірною, оскільки цілий ряд докумнтів 1-ї половини ХІХ віку дають змогу відтворити його останні роки життя. З переходом храму ченці базиліани забрали з останнього антимінс та срібний богослужбовий посуд і надалі провадили своє богослужіння у недалеко розміщеній каплиці. Окрім того вони як і раніше провадили власне господарство оскільки у їхньому володінні залишилися всі землі, стави, а також фільварок разом з дерев’яними келіями.

Про існування монастиря знав і губернатор Волині граф Іван Будовгович, котрий 13 квітня 1800 року написав уніатському Преосвященійшому Стефану Левинському, що серед безлічі інших малочисельних уніатських монастирів тут проживає всього 2 ченці, які не займаються ніякими суспільнокорисними справами, ні просвітою юнацтва, ні утриманням хворих і калік й навіть не можуть себе належним чином утримувати, тому доцільніше було б останніх переселити до більших монастирів. Це й було зроблено після 1802 року, коли тутешніх ченців приписали до братії Володимир-Волинської обителі. З метою утримання місцевого повітового училища туди ж відійшов фундуш Адама Кисіля. Але монастир ніхто не збирався анульовувати. Тут безперешкодно діяв чернечий фільварок, а 60 селян-кріпаків обробляли величезні земельні наділи. Керував роботою економ у сані ієромонаха. А настоятелі з Володимир-Волинська на офіційних паперах тогочасності завжди підписувались як адміністратори монастиря Зимненського та Низкиницького. Один із них ксьондз Адріан Ставінський у 1812 році до Санкт-Петербурга приготував коротку історичну відомість про фундушеві надходження з часу заснування, а протоконсультор руської базиліанської провінції вказував на те, що обитель є адміністративною одиницею Володимир-Волинського суперіора.

Варто зауважити проте, що “… с обращением великого числа народа к прародительському исповеданию церкви низкиницкого и зимненского монастырей во Владимирском уезде отошли в ведение Грекорусской епархии, а базилианское начальство присоединило фундуш оных двух монастырей к Владимирскому…” – писав утверджуючи остаточний вердикт на справі повернення імператор Олександр І.

Як видно з вище вказаних фактів, обитель ніхто з державних мужів закривати не збирався, вона як адміністративна чернеча одиниця Уніатської церкви проіснувала до того часу поки з дозволу Литовської Греко-Уніатської Духовної консисторії від 22 червня 1837 року написаного на ім’я суперіора Г.Башнянського за № 6669 монастир наказали закрити, а його келії розібрати на зроблено у тому ж році слідуючим настоятелем й останнім адміністратором Іоаннікієм Козачевським. Фундуш до 1839 року знаходився також у його руках …

Розібрання келій стало поштовхом до початку судового процесу за позовом православного духовенства. Що ж спричинилось до цього?

Розглянемо історію парафіального життя православного приходу у ті часи.

Слід сказати, що сам храм дістався нашому духовенству не в найкращому стані, а відсутність будь-яких земельних наділів та матеріальних цінностей його будівничого, котрі залишились в руках інославних приводить до його подальшої руйнації та упадку. При такому стані речей прихід не міг утримувати і власного причту й до 1832 року він був приписним до інших сіл.

З 1796 по1799 рік його наглядачем був настоятель села Тишковичі о.Іоан Шипровський. Він тут застав 25 дворів в яких проживало 192 чоловіки. Згодом на 2 роки церкву приписали до села Білич, шо знаходилася на відстані понад 10 верст. Сюди доїзджав о.Андрій П’ясецький та 70-ти літній священник о.Яків Новишевич. З 1801 по 1829 рік ним опікується ієрей Федір Абрамович. В ті часи, як і протягом усього ХІХ віку найбільшою проблемою православного священства поставав катастрофічний стан храму, який вже за описом 1806 року згадувався за древністю даху небезпечним для проведення служб. Єдиною знаменною справою, яка відбулася у церкві була заміна її назви з “Свято-Покровської” на “Свято-Успенську”, що здійснилася разом з пересвяченням престолу у 1803 році. А вже в 1827 році храм без наявності вікон та деяких куполів стояв закритий, своїми зловіщими тріщинами краявши серце місцевих парафіян.

У тому ж році очолює громаду один з найенергійніших настоятелів о. Іван Ящевський, уродженець села Шацька й випускник Володимирських училищ та диякон парафії Свято-Успенського Собору. На Свято Різдва отримує ієрейський сан і направлення у село Калусів (сучасна назва Гряди) до котрого остаточно приєднали Низкиничі.

Користуючись ревізією церков, проведених Московським протоієреєм Платоновим Ящевським добивається утвердження з Височайшого повеління, Низкинич самостійним приходом з приписним селом Калусів, згодом вибиває певні кошти на проведення ремонтних робіт та зняття заборони на служіння. Опісля він активно добивається хоча б часткового повернення фундушевих записів та надання житла місцевому причту, що повинен був надалі добиратися сюди з іншого села. Коли ж у 1937 році місцеві базиліани почали розбирати дерев’яні келії, де отець мав змогу принаймні у морозні дні відігріти руки, останній у пошуках справедливості розпочинає судовий процес за котрим послідував і другий- протяжністю у 17 довгих літ. Поки тривала перша судова справа, відбулось воз’єднання у 1832 році Володимир-Волинського монастиря з Православною церквою, а низкиницьке господарство перейшло у казенне відомство. Годі було шукати в одновірцях винуватців розібрання келій, матеріал з котрих пішов на дім економа.

Тим часом храм приходив у ще більший упадок. У 1841 році Іоан Ящевський звертається з відповідним проханням до Волинської Духовної Консисторії у місті Житомир котре через Губернське управління зобов’язує тодішнього власника низкиницького маєтку Івана Модзалевського нарізати храму земельну ділянку і відремонтувати Дім Божий. Поміщик,що й сам довгий час був київським радним суддею, зогляду на те що будівничий церкви Адам Кисіль призначив для неї значні кошти, категорично відмовився це робити, вважаючи, що найбільш логічним вирішенням даного питання було б повернення цих капіталів з державної казни, куди останні у 1830 році перейшли від володимирських базиліан. Таку ж ухвалу виніс 30 червня 1843 року повітовий суд та затвердила Громадянська палата. Хоча, від імені поміщика, з проханням до імператора Миколи І звертався дворянин з високим державним чином Едмунд Франдович Сочинський, при перегляді справи урядовим сенатом про звільнення Модзалевського від ремонту церкви, зобов’язали останнього в той же час наділити духовенство земельними ділянками, що й було виконано у 1855 – 56-х роках. Відтоді отці безперешкодно стали користуватись 25-ма десятинами орної, садибної та сінокосної землі. Після закінчення судової тяганини о. Ящевський виїзджає із Калусова.

Його місце займає о.Михайло Федорович, який тут служить до дня своєї смерті, що наступила у 1885 році . Храм у Низкиничах грунтовно відреставрувати так і не вдалося. В часи настоятельства о.Михайла у приписному селі Калусові з благословення високопреосвященнійшого Агафангела у 1870 році постає красива церква Ця перлина ,збудована на місці старої Різдво-Богородичної, відзначивши своє 130-річчя прийшла також до руїни. Нажаль Свято-Казанська святиня простояла тільки 12 літ, – у 1882 році, під час страшної грози в неї влучає блискавка, а парафіяльне життя вже до самої Першої світової війни концентрується біля Свято-Успенського Храму.

В той час настоятель разом з парафіянами робить у Низкиницькій святині частковий ремонт. Слід зауважити, що остаточному відновленню сприяє місцева інтелігенція та дворянство котре на початку 80-х років, з появою на Волині Луцького Братства зацікавленості старовиною всіляко старається допомогти невеличкому бідному селу врятувати цінну історичну пам’ятку.

Очолював справу вивчення старовини надворний радник Омельян Дверницький, маєток якого знаходився у селі Будятичі за 2 версти від Низкинич, тому давній храм не міг залишитись поза їхньою увагою. Серед осіб, що оглядали в ті часи, пам’ятку архітектури були київські професори В. Антонович та А. Прахов – останній навіть зробив фотознімки будівлі та цінного церковного начиння, риз, ікон та книг, величезна кількість яких в той час знаходилась там. Відвідувала Низкиничі відома меценатка – графиня Уварова, що також гаряче виступала за необхідність належного відновлення церкви. При сприянні архієреїв, силами селян святиня була частково приведена до належного вигляду та на зламі століть перекриті куполи. На гроші ж Святійшого Синоду у 1896 році з’являються будинки та господарчі приміщення для місцевого духовенства. Справа про ремонт храму точилась понад 10 років, коли в 1913 році було вирішено виділити 10 тисяч крб. з синодальних коштів 1915 року. Звершенню цієї справи завадила Перша світова війна.

Відновлення храму збіглося з часом відкриття церковно-прихідських шкіл, що розміщувались у Низкиничах, Калусові та Хринові. На утримання закладів освіти щорічно відпускались чималі суми й навчалось у них понад сотні учнів.

Після Теодоровича приходом опікувались 3 пастирі:

Микола Третьяковський (1895-1895),

Венедикт Нарницький (1895-1899) та

Порфирій Петрович (1899-1915).

Всі вони були випускниками Волинської Духовної семінарії й залишили у серцях парафіян добру згадку про своє служіння.

У 1909 році Низкиницьку церкву відвідав майбутній новомученик владика Фадей (Успенський). Він належно оглянув речі старовини й внутрішнє вбрання церкви та увіковічнив свої враження у “Волинських єпархіальних відомостях”.

Приглянувшись у недалеке минуле потрібно погодитись, що бурхливий ХХ вік залишив найкривавіший відбиток у житті храму – усипальниці Київського воєводи. Перша Світова війна не тільки перекреслила сподівання місцевих прихожан, але й після її закінчення з храму зникло безліч цінностей, а з дзвіниці оригінальний дзвін з гербовими знаками та надписом самого фундатора.

В часи польського панування храм числився одним з перших для “ревіндикації” у Володимирському повіті. Церкву католикам не повернули, але в міжвоєнні роки її грабують й порушують спокій мецената. Після варварського відкриття саркофагу з нього зникають клейноди та золотий пірнач покійного.

Сплюндрований саркофаг.

У Низкиничах існує місцеве передання, що у 1930-х роках усипальницю відвідав голова польської держави, який зовсім не оправдав подій тодішніх прихильників папства, бо останній вказав що “якщо засновник храму був православний, то нехай такою ж ця святиня й залишається”. Більше того, з 1935 року під егідою держави розпочинається її реставрація.

На жаль і Друга світова війна не обминає церкву стороною. Під час наступу радянських військ повз неї пройшла лінія фронту, що залишила після себе знищену верхівку центрального куполу та незліченну кількість дірок у даху. В ті важкі роки парафію очолює о. Трофим Мороз, який відновлює святиню у повоєнні часи. Його підпис знаходиться і на актах від 8 серпня 1946 року, коли храм, дзвіниця та нагробний пам’ятник визнаються пам’ятниками архітектури республіканського значення.

Прот. Мелетій Панкевич.

Сподвижниками о.Трофима часу хрущовських гонінь були о. Анатолій Закидальський та о.Мелетій Панкевич. У 1961 році храм, як і більшість волинських церков був закритий, але дивним Божим Промислом не знятий з реєстрації, що в майбутньому дало змогу знову відновити Божу Службу.

Та до цього часу спокій Адама Кисіля потривожать вже радянські молоді богоборці, які 14 березня 1962 року увірвавшись до усипальниці повністю знівечили саркофаг, порозкидали кістки, а черепом грали у футбол. За розповіддю очевидців захмеліли комуністичні молодики при допомозі ножів та пилок зірвали церковні замки і вдерлися до храму. Вони розхитали іконостас, сплюндрували вівтар та ікони, богослужбові книги та документи викинули на долівку. Жертвою войовничих атеїстів стало погруддя фундатора – від удару об підлогу воно розкололося на двоє.

Про акт небувалого вандалізму чутки дійшли аж до столиці. Звідти на Волинь була відправлена спеціальна комісія, що складалась з визначних науковців та дослідників-мистецтвознавців. Останні різко засудили злочин та суворо покарати вандалів ніхто не збирався.

Врятувало храм від нової загибелі лишень те, що місцевому духовенству та прихожанам вдалось аж у Борисполі відшукати одну з даних потомків Киселів. З її допомогою храм 8 червня 1969 році знову відкрився для богослужіння. В той час львівські реставратори відновили те що залишилось з колишніх надбань, а новопризначений настоятель о. Володимир Понагайбо (1969 – 1987 рр.) взявся за нелегку справу піклування людських душ.

Прот. Володимир Понагайбо.

О. Володимир обіймав одночасно три приходи. Крім села Низкиничі він служив у селі Тишковичі та в селі Гряди. Відправи провадилися почергово. Ціла епоха в житті молодого Нововолинська пов’язана з іменем цього пастиря. “В старості добрій, насичений життям”(Бут.25,8) він відійшов до Господа у 2002 році. Вічна йому пам’ять!

Стараннями цих пастирів у богоборчі часи не залишались без церковних таїнств жителі щойно повсталого шахтарського міста Нововолинська, де про відкриття храму годі було й говорити.

Низкиницька парафія була також свого часу першим приходом сучасного намісника Києво-Печерської Лаври архієпископа Павла (Лебідя, 1987 – 1994).

Останнім прихідським священником церкви Успіння Пресвятої Богородиці був протоієрей Анатолій Сидько (1994 – 1997 рр.).

Проминули часи богоборства – настав час відновлення історичної справедливості.

28 жовтня 1997 року рішенням Священного Синоду УПЦ на святій Низкиницькій горі, як і у древні часи знову відновлюється чернече життя.

Виконуючим обов’язки намісника було призначено ігумена Афанасія (Ковальчука, 1997 – 2000 рр.). Він був першим будівничим відновленої обителі.

26 березня 2000 року намісником монастиря став ігумен Вікентій (Мазур).

Сьогодні монастир живе своїм молитовним і духовним життям. Послух у ньому несуть сім насельників. Головним завданням для них була і залишається молитва, завдяки їй невичерпним є джерело Божої благодаті, яке щедро проливається на всіх, хто перебуває в стінах монастиря.


Нискиничі МонастирДень в обителі розпочинається о пів на п’яту ранку. Ще не сходить досвітня зоря, а братія збирається в храм на братський молебень. Світ ще спить, коли біля ікони Успіння Пресвятої Богородиці підноситься чернеча молитва. Благословіння на прийдешній день монахи просять у Божої Матері, як Покровительки та Ігумені цього святого місця. 

Ті, що зреклися себе заради Божественної любові й служать світові за стінами монастиря, підносять свої молитви за всіх людей, за обитель свою, село та місто, за рідну Вкраїну, народ її та всіх тих, хто потребує Божої допомоги. 

Після полуношниці та Божественної Літургії приймаючи благословення намісника, ченці розходяться на послухи, щоб увечері знову зібратися в храмі для спільної молитви. 

У храмі обителі щоденно здійснюються уставні богослужіння. Початок ранішнього богослужіння – о 5.30, вечірнього – 17.00. В недільні та святкові дні звершується дві Божественних Літургії: рання о 6.00, пізня о 9.00.


Свята Низкиницької обителі:

  • 6 травня – Вмч. Георгія Плобідоносця;
  • 9 червня – Прав Іоанна Руського;
  • 28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці;

21 жовтня – святкування на честь принесення в Низкиницьку обитель благодатної ікони Успіння та ковчегу з мощами преподобних Києво-Печерських. 

Святині монастиря:

  • Шанована ікона Успіння Богородиці;
  • Ковчег з частками мощей прп. Отців Києво-Печерських;
  • Мощевик з частками мощей Свтт. Філарета та Інокентія Московських, прп. Максима Грека та Прп. Єфросинії Полоцької;
  • Ікона з часткою мощей свт. Миколая Чудотворця;
  • Ікона з часткою мощей прав. Іоанна Руського.