Розкол в громаді села Старі Кошари не має основних ознак міжконфесійного конфлікту, скоріше – міжконфесійними чварами скористалися, як важелем, аби розбурхати людські пристрасті та поглибити розділення між його жителями.

Перша писемна згадка про Старі Кошари з’являється ще у 16-му столітті. За роки Першої Світової війни корінного населення в селі майже не залишилося. Знищено було і сільський храм. На землі Кошар селився люд приїжджий, гнаний злиднями і зневірою. У 1996 році в селі повстала нова церква на честь апостола Іоанна Богослова. Релігійна громада з того часу завжди була в складі Української Православної Церкви. Значна частина перших будівничих і парафіян храму сьогодні вже перебуває у вічності. Чимало живих – змушені були виїхати з села в пошуках кращого життя і бодай якогось заробітку за кордоном. Ті, що залишилися – дорожать своїм храмом, бо саме тут знаходять втіху душі і можливість єднатися. Донедавна нікому й думка не могла прийти в голову, що церкву зроблять місцем роздору. Але це сталося…

Замість подальшого коментаря про нинішню ситуацію в селі, пропонуємо вам відкритий лист одного з перших священиків-настоятелів у Старих Кошарах. Протоієрей Володимир Шкварок звертається у Фейсбук до молодої жительки села – Іванки, а в її особі до усіх молодих старокошарців. (Особливості авторського стилю викладення збережено).

«Мій лист, як колишнього настоятеля Іоанно-Богословської церкви у с.Старі Кошари, після подій суботи 20 квітня, коли була спроба захоплення храму представниками ПЦУ. 

Цей лист був написаний до моєї улюбленої сім’ї прихожан нашої парафії с.Кошари, з котрою збереглися теплі відносини. Вірніше – до молодшого покоління цієї великої родини. А починалося все ще з твоєї, Іваночка, бабусі.

Іваночка, в мене в сім’ї, звідки я родом, було 5 дітей, я четвертий. Так от, жоден з них не приходив до мами з вимогою: тепер хата моя, ми “перереєстрували” – вимітайтеся. Кожна дитина, одружившись, побудувала собі житло, батьки помагали кожному. 

Саме така ситуація – “вимітайтеся, мамо”, – відбувається тепер в Кошарах. 

Ви всі діти тої церкви, але, прийти з папірцями, де зазначено, що батюшку та прихожан, які не погодились перейти в ПЦУ, без їхньої згоди “перереєстрували” (я погоджуюсь, що ті, хто мають свою думку, мали право зареєструвати НОВУ громаду, паралельну) і вимагати: вимітайтеся – це те саме, що дитині прийти до мами з вимогою віддати хату, бо – я дорослий і маю кулаки. 

Я розумію, що ці мої слова не впливають на прийняті кимось рішення – хай роблять, як вважають за потрібне. Не розумію, для чого Вам бути учасниками цього безчинства? Я був свідком суботньої події, я бачив тих усердних борців за храм, які лізли битися, щоби його захопити. Я знаю, які молитвенники з цих «бійців за віру». Свідчу, як сором собі, що саме я, мабуть, не навчив їх навіть простої молитви “Богородице Діво, радуйся”, не те, що “Символу Віри». Але, я з подивом бачив ненависть в їхніх очах, крик і погрози до настоятеля храму отця Сергія. Свідчу – це безбожники по природі. Запереч і приведи приклади їхньої віри.

Мені наводили факти господарських недоліків о. Сергія. Може це і правда. Тоді і я попрошу “прокурорів” навести приклади духовних недоліків батюшки: може, мало молився за Вас; може, полінувався піти посповідати; може, не поцікавився проблемами життєвими, хворобами Ваших старих батьків, малих чи смертельно хворих дітей? Ні, і я знаю приклади плодів його щирої молитви зокрема і у Вашій сім’ї. Він – ваш батько, “батюшка” – каже наш народ. Напевне, він не ідеальний господарник, але я запитаю: ви від Бога просили Завгоспа, чи Батюшку? 

Я знаю одну помилку о. Сергія – він все робив САМ. Коли треба було прибрати у храмі – йдуть обоє з матушкою, діток за руку – і миють. Коли потрібно косити бур’яни навколо храму – косу в руки і махає. І тут я Вас запитаю, де Ваша премудрість і любов до святині, чому теперішні “бійці” за церкву не стояли з косами рядами навколо храму? Маю і відповідь: храм треба ЛЮБИТИ, батюшку поважати, як БАТЬКА і думати: чим я ЩЕ можу допомогти? 

Катастрофа Вашого села – байдужість. Щоби не бути голослівним, наведу приклад (і Твоя мама, чудова людина і моя кума, повинна пам’ятати його). Коли народилась наша доця Олічка, прихожани храму виявили ініціативу, аби з кожного двору почергово виділяли по 1 літрі молока для сім’ї священика. Я внутрішньо противився цьому, але з вдячністю приймав, переконаний, що то є щире бажання усіх жителів села. Так продовжувалося з перервами деякий час, аж поки мені не довелося почути, що “краще я вилию цю літру молока під яблуню, ніж дам попові”. Причому, жодних нарікань до мене, як священика, не було. Можу навести і інші приклади «любові до попа» у Старих Кошарах, ти про них не знаєш, бо була ще маленькою квіточкою, а мама пам’ятає. 

Підсумовуючи, скажу, що мені було сумно стояти і співати перед дверима церкви, бачачи, як ті люди, за яких ти просив, воюють проти тих, за яких ти просиш, мені ціна – копійка ;)»

Лист отця Володимира розміщено на його сторінці у Фейсбук.